Notes

Кейт задерла голову догори щоб роздивитись всю велич та красу собору про котру з шаленим завзяттям їй щебетала Постільга. Це були далеко не перші її відвідини християнських храмів. Вимушено подорожуючи, вона опинялась і в величних золотоверхих соборах Нового Риму, і в перебудованих Гесперією під поклоніння божествам пантеону храмах Риму котрий все більше скидався на руїну та привид власної історії.
— Ну як? Вражає, правда ж? - промовила Постільга зазирнувши у вічі подрузі.
Міцно стиснувши пальці Кейт у власній долоні, вона уважно слідкувала за тим як та роздивлялась одну із багатьох картин. Майже усі вони зображали звитяги янгольського гостровухого війська що прорубалось скрізь полчища химерних створінь що поєднували у собі риси як людей так і монстрів.
Кейт не квапилась із відповіддю. Їй страшенно не хотілось розчаровувати свою більш ніж подругу, та нічого вражаючого вона тут не побачила, та й величі особливої не відчула.
— Якщо тобі цікаво то усі ці розписи то робота цілого гурту майстрів, котрі трудились над цими картинами більше десяти років! Уявляєш? – не полишаючи завзятості продовжувала говорити Постільга.
— А хіба ваша віра не про любов?
Голос Кейт пролунав куди прохолодніше ніж вона того бажала. А саме питання вирвалось неначе саме по собі.
— Що?
Постільга спромоглась лиш на коротку фразу, здивовано дивлячись у вічі подрузі. Та все ще тримала за руку, лише трішки ослабивши дотик.
— Просто я про те що… - Кейт дещо розгублено та винувато закусила нижню губу, та провела поглядом по картинам під куполом собору. – Ось поглянь. Тут янголи озброївшись палаючими мечами прорубаються скрізь орду ворогів монстрів. А там, піднявши щити стримують натиск сил пітьми що нагадують багаторукі плями, котрі рвуться до котрогось химерно змальованого людського міста.
Розвернувшись дівчина кивнула у бік різнокольорових вітражів, із зображенням святого що попирав ногою змія, та грозив йому вістрям меча.
— І тут зброя, та насильство. А де щось про любов? – знизавши плечами запитала Кейт у подруги.
Постільга уважно слідкувала за тим на що вказувала подруга, та ніяково відводила погляд неначе намагаючись чи-то приховати свою розгубленість чи-то в пошуках підказок та допомоги. Нарешті вона відважилась знову глянути в вічі подруги.
— Але ж все це прояв Божої любові до людей. Його захист та поміч нам у боротьбі проти…
— Сил темряви та зла. – перебивши подругу, завершила за неї слова добре їй знайомого виразу, котрий Кейт не одноразово чула від християн, включаючи й Постільгу. – Але ж де тут любов?
Подруга зніяковіло прибрала руку від долоні Кейт, і та відчула як відразу ж неначе стало прохолодніше, від одного лише факту відсутності тактильного контакту із коханою.
— Пробач я не хотіла якось… ем… образити, лише проявляю, обіцяну цікавість.
— Більше схоже наче намагаєшся насміхатись.
— Ти прекрасно знаєш що це не так. – якомога м’якіше відповіла Кейт на докір подруги, та зробила крок у її бік.
Цокіт підбитих каблуків чобітків розлетівся порожнім залом, і луною прокотився попід високі стіни древнього собору.
— Я лише хочу зрозуміти твоє палаюче захоплення усім цим. – додала Кейт, намагаючись торкнутись долонь коханої, та вона неначе вислизнула.
— А я не розумію як ти не бачиш цього зігріваючого сяйва яким наповнений увесь простір собору. Не відчуваєш блаженного спокою що огортає тіло й душу, варто лише переступити поріг Божого дому. – Щиро дивувалась подруга.
Зітхаючи Кейт знову підвела погляд вгору, намагаючись побачити те описане світло та відчути саме те тепло про котре так завзято говорила подруга. Та намарно.
— Та що тут говорити. – повільно відвертаючись, розчаровано прошепотіла Постільга. – Тим хто ховає свої храми у підземеллях та катакомбах, схоже не осягнути всю красу відкритого, та наповненого світлом простору котрий тягнеться до Священних небес.
Тепер була черга Кейт дивуватись.
— Те що мітраріуми знаходяться під землею, ніяк не відміняє той факт що поклоняємся ми все ж таки Солярному божеству. – наголошуючи на слові «солярному» парувала слова подруги Кейт – Наші храми мало чим відрізняються від ваших церков та соборів. Те що у вас вони тягнуться до небес, аж ніяк не наповнює їх теплим сонячним сяйвом, радше навпаки. Неначе розсіює його перетворюючи у бліду пелену наповнену прохолодним повітрям. Та в напівтемряві підземелля куди яскравіше прослідковується важливість світла, ніж у сірій пустці височенних склепінь.
Варто було Кейт завершити свої слова, як негайно пожалкувала про сказане. Не дивлячись що вона намагалась бути за будь-яку ціну максимально стриманою, що було уже подвигом, та слова все ж ранили Постільгу. І це було яскраво помітно по тому як здригнулись її тендітні плечі, а голова закутана у напівпрозору, рожеву хустку опустилась нижче. Її рука піднялась до шиї, а пальці торкнулись срібного хрестика з котрим Постільга майже ніколи не розлучалась. І нехай Кейт не бачила її обличчя, та вона відчувала що в цей момент її кохана пошепки звертається до свого Бога.
— Пробач. – намагаючись залагодити ситуацію прошепотіла Кейт торкаючись плеча коханої та відчула лиш як воно опустилось нижче, неначе від значного тиску. – Я не хотіла….
— Напевне все ж таки це було помилкою приводити тебе сюди. – відповіла Постільга перебивши подругу та відпустивши хрестик. – Принаймні зараз. Та не полишатиму надію що одного дня тобі все ж вдасться розгледіти наскільки ж повниться це місце світлом, та зможеш у повній збагнути усю його красу та велич.
— А я не опиратимусь цій надії. – обіймаючи за плечі подругу, міцно притиснувши до себе та неначе побоюючись що їх хтось почує, тихенько обіцяла Кейт.
Її погляд, темно-синіх очей у цей-же момент був прикутий до величенного зображення котрогось із християнських святих зробленому із переважно зеленкуватих шматочків скла. Світло що пробивалось скрізь нього здавалось хворобливо стерильним, таким що втратило будь-який зв’язок із священним Сонцем. Доля цього світла нагадувала те що стається із джерельною водою котру декілька разів фільтрують перетворюючи її на щось невиразно пісне. Та заради Постільги Кейт готова на усе, включаючи обман.