Notes

Велика Румунія» – фактор «зовнішньополітичних суперечок» в Європі
12.09.2016, вр: 20:58 | 468 просмотров

«Велика Румунія» – фактор «зовнішньополітичних суперечок» в ЄвропіАктуальність теми дослідження представляється досить вагомою в умовах сучасних геополітичних процесів в рамках ЄС та з урахуванням місця, яке займає Румунія в загальній європейській та регіональній системах міжнародних відносин. Крім того, актуальність теми статті обумовлюється потребою вивчення процесів, які відбуваються в рамках двосторонніх відносин України та Румунії, та може сприяти розумінню першопричин проблем, які існують на сучасному етапі українсько – румунських відносин та впливають на політичний та соціально – економічний розвиток обох держав.

На сьогодні Україна продовжує стикатися з «новими викликами» основам національної безпеки держави з боку Південно – західного сусіда – Румунії. Ці виклики є відображенням надзвичайно послідовних геополітичних цілей Румунії у зовнішньополітичній стратегії. Вони потребують неабиякої уваги з боку офіційних органів влади України та постійного «виявлення» твердої та чіткої позиції щодо захисту національних інтегресів (безпеки державних кордонів, відстоювання економічних інтересів, захисту прав громадян різних національностей тощо) в її відносинах з Румунією.

За твердженнями українських істориків та експертів, на сьогодні Румунія є «найнебезпечнішим стратегічним сусідом» України. Це зумовлено «якістю» сучасних двосторонніх відносин між країнами та цілою низкою невирішених проблемних питань. Зазначене зумовлює розгляд взаємовідносин України і Румунії в історичному аспекті, включаючи сьогодення для виявлення / представлення цілісної картини.

Бухарест справедливо може вважатися європейським лідером за обсягами своїх експансіоністських апетитів, жертвами яких повинні стати сусідні держави. Ідеологію «Великої Румунії» було взято на озброєння політичною елітою країни всерйоз та надовго. За кількістю емоційних виступів і конкретних кроків, спрямованих на реалізацію експансіоністських проектів, румуни дадуть фору навіть недавнім чемпіонам в цій сфері – угорцям [1].

Ідея «Великої Румунії» виникла одночасно зі здобуттям Румунією незалежності в 2-ій половині ХIХ століття. Її планувалося створити шляхом приєднання територій, населених етнічними румунами, зокрема Бессарабії, Трансільванії, Буковини та Південної Добруджі. До розробки концепції «Великої Румунії» були залучені відомі румунські історики М.Йорга, К.Джурєску, А.Ксенопол, І.Ністор тощо. Їх зусилля були направлені на пошук аргументів, які мали б підтвердити етнічні, історичні та географічні права Румунії на зазначені території. Ідея активно пропагувалася як усередині країни, так і за її межами.

Перший крок у цьому напрямку був зроблений в 1913 році – за посідання позиції нейтралітету в 1-й Балканській війні Румунія отримала від Болгарії Південну Добруджу. За результатами реалізації / впровадження ідеї «Великої Румунії» країні вдалося «захопити та анексувати» у Росії Бессарабію, зі складу розваленої Австро-Угорської імперії – Трансільванію та Буковину, частину Банату та Марамуреш (який було поділено в 1920 році між Чехословаччиною та Румунією, до Румунії відійшло 40 % території регіону).

Таким чином, до складу «Великої Румунії» 1918 року увійшли території, які належали Болгарії, Угорщині, Росії. За підсумками Першої світової війни Румунія збільшила свою територію з 131353 км2до 295049 км. Чисельність населення зросла з 6,7 млн. до 18 млн. осіб – це був найбільший на той час приріст серед європейських країн.

У період розквіту ідей «Великої Румунії», в націоналістичній румунській літературі часто йшлося про те, що за Дністром живуть «зросійщені румуни», і до складу королівства після війни повинні увійти території від Прута до Південного Бугу. Після перших успіхів об’єднаних сил фашистської коаліції, які швидко просунулися вглиб території СРСР, у румунських націоналістів дещо «зріс апетит» та з’явилися припущення про можливу передачу Румунії територій аж до Дніпра. Деякі політичні діячі просували ідею створення «Румунської імперії до воріт Азії», тобто розширити кордони Румунії до Уральських гір.

Геополітичні зміни в Європі наприкінці 30-х – на початку 40-х років XX ст. дозволили Радянському Союзу відновити законні права України на Північну Буковину та Південну Бессарабію. На вимогу СРСР влітку 1940 року Румунія звільнила окуповані нею території, не чинячи при цьому збройного опору. Відповідно до обміну нотами між СРСР і Румунією, який мав місце 26-28 червня 1940 року, території Північної Буковини і Бессарабії було повернено до складу Радянського Союзу і вони стали частинами територій України і Молдавії.

Основи сучасної зовнішньої політики Румунії щодо створення / відновлення «Великої Румунії»:

• здійснення зусиль щодо встановлення пріоритетного впливу в Республіці Молдова, зокрема вимагання (за активної підтримки керівництва НАТО, США та ЄС) негайного виведення російських військ з Придністров’я (угруповання миротворчих сил в Придністров’ї та складів зі зброєю, технікою, боєприпасами);

• підготовка та проведення процесу приєднання до Румунії території всієї колишньої Молдавської РСР, тобто сучасної Республіки Молдова та Гагаузької автономії, а також невизнаної світовою спільнотою Придністровської Республіки. На сьогодні зазначений процес триває переважно в галузі економічного та культурного співробітництва. Зокрема, триває дуже активна щільна робота: румунські «радники» допущені до молдовських державних структур; румунські спецслужби отримують повну базу даних про молдовських громадян через Міністерство інформації Республіки Молдова; триває фінансування уніоністських організацій та рухів; триває робота з інтеграції молдовських газових та енергетичних комунікацій та систем з румунськими та виокремленню їх від систем СНД; щорічно з Республіки Молдова до Румунії ідуть до 5 тис. молодих осіб з метою отримання вищої освіти; масова паспортизація «румунів звідусіль»; видання підручників з «Історії румун» для молдовських навчальних закладів за рахунок фінансової допомоги Румунії тощо;

• здійснення пропагандистської діяльності щодо включення до складу «Великої Румунії» Південної Бессарабії, Північної Буковини, українського Чорноморського шельфу (в зоні о. Зміїний) та низки островів у дільті Дунаю (зокрема, о. Майкан) тощо.

Таким чином, питання про возз’єднання територій, населених етнічними румунами з матір’ю-батьківщиною, для Румунії є надзвичайно важливими. Експерти виділяють декілька причин: зокрема, як фактор внутрішньої стабілізації, як запобіжний клапан, що дозволяє скидати накопичену в суспільстві негативну енергію. Будь-яка румунська влада буде використовувати цей інструмент – з більшою чи меншою рішучістю і агресивністю, в залежності від зовнішньої і внутрішньої політичної ситуації, і від природи самої цієї влади – але буде, інакше її просто змістять.

Для Румунії – країни – члена ЄС та НАТО, націленої на посилення власних позицій в рамках згаданих структур, найбільш перспективними напрямками «возз’єднувальної експансії» є сусіди, які поки не входять до зазначених організацій. Це, по-перше, Молдова – вся, цілком, і, по-друге – території України, анексовані Румунією у Радянського Союзу (в межах 1918-1940 років). Той факт, що число прихильників возз’єднання з Румунією в межах зазначених територій, навіть після багаторічних заходів щодо їх зближення, не перевищує сьогодні 5-10 % населення, особливого значення не має.

Постає логічне питання: яким чином Румунії вдається незмінно вигравати дипломатичні війни? Думається, відповідь дуже проста. Дослідники відмітили, що з моменту створення румунської держави до сьогодні, румунська влада здійснює агресивну політику експансіоністського характеру. При будь-яких змінах режимів, союзників, лідерів, при всіх крутих поворотах історії, стрижень румунської зовнішньої політики, її основи та її стратегічні цілі залишаються незмінними. Непорушність державної традиції, дбайливе ставлення до дипломатичних кадрів, безперервна спадкоємність дипломатичного корпусу – все це дозволяє румунським дипломатам працювати на дуже далеку перспективу. Румунська дипломатія мислить категоріями не 1-2, і навіть не 5-10 років, вона заглядає значно далі, інший раз і на 50-100 років наперед, що, безсумнівно, дає величезну перевагу. Культ державності, який панує в румунській суспільній свідомості, породжує і особливе ставлення до історії. Воно нерідко викликає обурення у сусідів Румунії – але чи варто обурюватися, не здійснивши спроб зрозуміти? Чи не краще уважніше придивитися до подій, зрозуміти мотиви, які рухають румунською стороною, і вже проаналізувавши результати, спланувати власні відповідні дії?

Румунське суспільство – це суспільство, основою ідеології якого є крайній та відвертий апартеїд: є румуни, люди першого сорту, і всяка дія вчинена в їх інтересах по відношенню до інших, другосортним людям, є абсолютно виправданою і апріорі не є злочинною. Це жодним чином не є офіційною позицією влади. Офіційна позиція румунської влади завжди є абсолютно прагматичною та може бути абсолютно будь – якою. Це навіть не думка більшості громадян, яка вербально виражена, вона теж формується виходячи з певної ситуації. Це щось набагато глибше, те, що не завжди можна висловити словами. Але це «щось» якраз і є справжнім фундаментом румунської державності, її духовною основою, що забезпечує незмінність румунської політики.

Суть же румунської політики залишається незмінною – експансія, повернення Румунії в межі 1918 року (принаймні на сході).

Ще Бісмарк, розлючений спритністю румунських дипломатів, в серцях сказав, що «румуни – це не нація, це професія». Пишет Иван Иванович иванов